«Я в серці маю те, що не вмирає.»
Леся Українка
Коли почалася війна, мені
було всього 4 роки,я народилася в 1937 році. Дівоче прізвище моє – Шинкаренко,
село, в якому я народилася, називається
Ново- Шепеличі, бувший районний центр, це Київська область. Ново-Шепеличі
розташовані на березі річки Прип'ять.
Війна для мене почалася з того
дня, коли я побачила, як на наше село їдуть танки, це було якесь «невероятноє
зрєліще», просто їхали якісь машини.Чи то було в сумерках перед вечором, чи то
було вранці-рано, бо мене за руки просто тягли до річки, мама і четверо дітей: шістнадцять років, п'ятнадцять,
дванадцять і чотири роки. Отаких дітей тягла мати до річки, бо ми хотіли
перебратися на другий берег річки Прип'ять, думали, що там нас німці
не знайдуть. Як ми перебирались через ту річку – не знаю, чи мене прикрили
якимось одіялом, я не пам'ятаю. Пам'ятаю тільки, що я весь час плакала, звала маму . Біля
мене були тільки сестри і брат. Вони
заспокоювали мене «Тихіше, тихіше, мама залишилася в селі, бо корова боялася пливти за човном, а
мама хоче, щоб корова давала нам
молоко». Не знаю, скільки днів ми
пробули тут, бо я була дуже мала, але ми знову повернулися додому. Мати була
дуже рада, правда, корови вже не було, мабуть німці її забрали, може вже її з'їли.
Село Ново-Шепеличі
знаходиться в такому місці, що з одного боку – річка, з другого – ліс, а ми то
в селі ночуємо, то в ліс тікаємо, то перепливаємо на другий берег річки,
На той час формувалися
партизанські загони під проводом Сидора Артемовича Ковпака ( про це я вже
взнала пізніше , коли підросла ). І так
ми жили: то партизани вибили німців – і ми день і ніч в селі, то німці –
партизанів – і ми тікаємо в ліс. Сім'я наша жила – хто де : хто в лісі, хто в селі. Але ми
знали, що наша сім'я стоїть в списку
на розстріл, хоча наш батько не був комуністом, але числився активістом. І так було записано: Шинкаренко
Сергій Тимофійович, його дружина – Шинкаренко Анастасія Федорівна, його діти –
Шинкаренко Ліда Сергіївна, Шинкаренко Микола Сергійович, Шинкаренко Ніна
Сергіївна, Шинкаренко Валентина
Сергіївна". То мати старших порозприділяла
по родичах, по селах, щоб німці не забрали їх, а ми залишились з матір'ю в селі, бо
мати не хотіла кидати домівку напризволяще, щоб не розграбували нехитрий
домашній скарб, нажитий роками. Мати прив'язувала мене якоюсь хусткою до
себе і носила мене з собою то в ліс, то в село. Я навіть мамі казала:"Ти,
мабуть, мене не любиш, що носиш завжди з собою, бо мені дуже страшно, особливо
вночі." А вона мені відповіла: "Твої сестри і брат старші, вони
виживуть, якщо мене навіть не стане, а ти дуже мала, я не хочу , щоб ти
поневірялась по світу сиротою".
У нас під вікнами була
велика яма (я потім узнала, що це
протитанковий рів), і там стояв танк великий.
Ми на ніч приходили додому, а в нашій хаті жила
перекладачка якогось начальника-німця. Звали її Ліна, я запам'ятала її ім'я. тому що
воно було незвичне для маленької сільської дівчинки. Ця жінка часто мене
пригортала до себе і плакала. Може вона сумувала за своєю донькою, цього я вже
не знаю, дуже ж була я мала на той час . Мені інколи було її жаль. Був один
такий випадок. Ми з мамою прийшли додому, а тут німці ходять по хатах… У нас в
сараї була свиня дуже здорова, але спокійна. Ми її закривали снопами, і так
вона тихо там лежала. Ліна іноді давала якісь недоїдки, щоб віддавали свині,
Мама зайшла в сарай до свині, а я була в хаті. Зненацька забігає Ліна і кричить
мені: "Лезь на чердак!". А що
таке "чердак" – я не знала, подумала, що це піч, та й залізла на піч,
накрилась якоюсь одежиною та й сиджу. А німець заскакує в хату, і зразу ж
дивиться на піч. А я там сиджу. Він
мені: "Ком!". А я йому:"Куди?". Він мене вигріб якоюсь
палкою, витяг на двір. Мати побачила, що мене вже тягнуть кудись, вискочила до
мене. Ліна сказала, що нас ведуть на розстріл. А вже з інших будинків викидають
людей, їх стає все більше і більше, уже велика юрба зібралася. Вийшли ми з
нашого провулку, а там теж люди. Всі
перелякані, діти плачуть, матері
тулять до себе дітей. Поряд зі мною хлопчик Микола, він був одного віку зі мною
але, мабуть, хлопчики більш розумніші за дівчат; він мене тягне кудись в
сторону,і ми побігли з колони.
Німець дав автоматну чергу поверх наших
голів, а нам здавалось, що він цілиться прямо в нас. Тепер я розумію, що
якби він хотів нас вбити, то, звичайно, не промахнувся б. А тоді мені було дуже страшно. Німці реготали,
їм було дуже смішно, а нам було не до сміху. Ми забігли в чийсь двір, в дворі
стояла клуня з закритими дверима. А під
дверима була щілина, ми туди й полізли. Мати не побачила, куди я поділася.
Бігає поміж людьми, кричить:"Валя! Валя!". Я почула й кинулась до
неї, хоча Коля мене не пускав. Я підбігла до мами, вона не розгубилася і
потягла мене в сторону з колони. Ми опинились в іншому сараї, забігли
всередину,мама заштовхала мене під снопи, сама присіла поруч. Німці почали шукати, штрикали в снопи чимось
гострим, зачепили мене, я почала кричати. Мама затуляла мені рота, щоб фашисти
не почули. Так ми уникли розправи .
Іншого разу, коли нас знову повели на розстріл, привели
нас на околицю села вишикували перед ровом, матінка моя
з плачами взяла мене на руки, міцно пригорнула до себе і прямо перед
собою виставила мене, як вона потім говорила, що хотіла, щоб фашисти вбили нас
обох разом, щоб не поневірялась я поміж людьми.
Але налетів загін
партизан, нас відбили у німців. Де німці подівались – не знаю. І ми знову
залишилися живими.
Ново-Шепеличі - це
Поліський край, на території яких багато лісів. Я вже казала, що партизанські
загони формувались з місцевих жителів, з тих частин Радянської Армії, які
потрапили в оточення. Помічниками партизанів були, звичайно і хлопчаки, які, не
викликаючи підозри, ниряли всюди, добуваючи для партизанів потрібну їм
інформацію. Моєму брату Миколі на початку війни було 15 років, це якраз такий
вік, коли все цікаво, і, головне, нічого не страшно. Мабуть, таким відчайдушним
парубчаком був і мій брат. Його часто не було вдома, мама ночами плакала та
молилася Богу, щоб Коля повернувся. Я
так думаю, що Коля був зв'язковим, а може і ні, достеменно мені про це невідомо.
Коли наші війська звільнили
Ново-Шепеличі, хлопці пішки пішли в Київ, записалися добровольцями на фронт.
Про долю товаришів брата я не знаю, а Коля дійшов до Берліна, брав рейхстаг
разом з Єгоровим і Кантарієм, у нас навіть була фотокарточка, на якій Коля
сфотографований з Єгоровим і Кантарієм (цю фотографію віддали в шкільний музей,
де вона тепер, невідомо.
З армії брат повернувся уже
після війни, десь в 1947-му році.
Сестер моїх мама відправила
в село до тітки, чи до дядька, щоб німці не
забрали на роботи в Німеччину. В Ново-Шепеличах була біржа праці,
складались списки, щоб відправлять молодих хлопців та дівчат в рабство. А в
невеликі села німці боялися потикаться, бо ж ліси, партизани.
А нас ще не раз водили на
розстріл, але як мамі вдалося врятуватися самій і врятувати мене – не знаю.
Мабуть сам Бог та Божа Матір оберігали нас.
Про батька ми нічого не чули.
Тільки одного листа ми получили, в якому він писав про те, що його частину
кинули під Суми. Писав він, що ще не
видали "обмундирование". Більше ніяких вістей ми не получали. Пізніше
прийшло повідомлення, що Шинкаренко Сергій Тимофійович пропав безвісти
Проходили роки, я підростала, але ніколи не полишала мене думка, що тато
може живий, може десь в якійсь країні живе, я зустрінусь з ним, розкажу про
себе, про свої успіхи. Вчилася я в школі добре,
щоб він порадів разом зі мною.
Так до сих пір я про батька нічого не
знаю.
Це такі мої спогади про ті
тяжкі часи. Багато що я забула, багато
чого не розуміла.
В 1943 році наше село було
звільнено від німецько-фашистських окупантів, зразу ж почала працювати школа. Я
пішла в перший клас уже в 1944 році. Вчилася дуже добре, любила математику,
літературу, любила виступати на сцені – співала, декламувала вірші.
Нелегким було моє повоєнне
дитинство: батько не повернувся з війни, мати тяжко працювала, не
завжди на столі був хліб, та й до хліба не густо було. Тяжка праця загнала передчасно мою неньку в могилу, я в
шістнадцять років залишилася повною сиротою, навчалася я в 9-му класі. Горе
мене не зломило, я розуміла, що майбутнє моє життя залежить тільки від мене. Я
закінчила 10 класів майже на "відмінно", вирішила поступати в
педагогічний інститут в Чернігів. Успішно склала вступні іспити на
фізико-математичний факультет.
Ще в школі закохалася в
свого однокласника – Едуарда Рагушкіна, шкільного поета, найкращого хлопця не
тільки в класі, а й у всій школі. Едіка взяли в армію, служив він в танковій
частині, був танкістом. На канікули поїхала в гості в військову частину, там і
розписалися. Через певний час народила доньку Ларису, але навчання не кинула,
довчилася, одержала диплом вчителя фізики та математики. Направлення дали в
село Чистогалівку. Район став називатись Чорнобильським. Працювала вчителем,
донька була в дитсадку. Сумувала за Ларочкою, після роботи бігла, щоб скоріше
побачити рідне дитятко, пригорнути до свого серця.
А через деякий час і чоловік
повернувся з армії. Тепер стало веселіше, радісніше на душі, бо ж не сама. Та й
свекруха перебралась до молодої сім'ї. Мені ж хотілося, щоб І чоловік мав вищу освіту.
Домоглася свого. Едік заочно закінчив той же педінститут, той же факультет, Так
в сім'ї стало два вчителя математики та фізики.
В 1960-му році ми переїхали
до Машева. Народила я ще двох дітей: доньку Світлану та сина Валентина. Дружно жили, весело, разом працювали, разом
відпочивали, разом будували новий дім. В домі було просторо, всі мали окремі
кімнати, велика вітальня вміщала всіх друзів і знайомих. Едуард Валентинович
був завучем, його любили і діти, і батьки. А ще у вільний час молодий вчитель
писав вірші, друкував їх у рай газеті "Прапор перемоги". Так йшло
життя, діти підростали, уже й у школу
пішли. Учились всі троє добре: Світлана одержала золоту медаль, на
"4"і "5"вчилася Лариса, не відставав від сестер і Валентин.
Непогано склалося моє життя:
поряд коханий чоловік, улюблені діти, новий
просторий дім, робота, яка приносить задоволення.
1986 рік. Доньки уже
закінчили навчання в технікумах, працювали в Прип'яті, одружились,завод виділив молодим сім'ям квартири, уже й внуків нам народили: у Лариси
– доня Світлана та синок Олексій, у Світлани – синок Валентин. Син повинен
скоро прийти з армії, він служив за кордоном.
Але як грім серед ясного неба
– 26 квітня 1986 року…
Евакуація (Машів знаходиться в
тридцяти кілометровій зоні), поневіряння по різних селах, пошуки членів родини,
бо невідомо, куди попали доньки, зять знаходився на той час у відрядженні.
Для мене – аварія на
Чорнобильській ЧАЕС – це як війна пройшлась по моїй родині. Розповідаючи про
життя до аварії, я говорю: "Це було до війни…"
Доньки переїхали до Запоріжжя,
ми теж вирішили жити поряд з ними. Так ми опинились в Широкому, Запорізького
району. Запорізької області . Дали нам квартиру в учительському домі. Здається,
все добре: є дім, є робота, друзі, колеги по роботі. Але … болить серце, болить
душа.
В 65 років не стало Едуарда
Валентиновича, вірного друга, супутника по життю. Діти не забувають про мене, вони кожен день дзвонять по телефону, приїздять майже кожен тиждень.
Уже я маю трьох правнуків.
В свої 76 років я не сумую, не
сиджу склавши руки. У мене багато справ: треба доглянути курочок, посадити
город, прополоть грядки, доглянути
квіти. У мене багато кімнатних квітів, особливо я люблю фіалки, їх у мене
більше тридцяти вазонів. А ще я в'яжу салфетки, светри, безрукавки і т.д. Люблю розгадувати
кросворди, сканворди , дуже люблю співати. Ніколи не здаюсь, повторюю завжди
слова Лесі Українки: Я в серці маю те,
що не вмирає
.
